Блог учителя української мови і літератури Телепинського ліцею Іщук Лариси Григорівни: Література Черкаського краю

В.Коваленко, В.Шкляр, М.Шумило, М.Іщенко

Відділ освіти Кам’янської райдержадміністрації

Районний методичний кабінет

Телепинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Іщук

Лариса Григорівна

Література рідного краю

Методичний посібник

Кам’янка

2017

Автор: Іщук Лариса Григорівна

учитель української мови і літератури

І категорії

Література рідного краю

Схвалено до друку радою методичного кабінету

Протокол №2 від 16 березня 2017 року

Методичний посібник містить розробки уроків з української літератури для 5-11 класів. Уроки містять елементи інтерактивних методів та прийомів навчання. Добірку складають конспекти навчальних занять з літератури рідного краю. Серед них урок-знайомство, урок-літературне дослідження, урок – захист проекту. Запропоновані матеріали дібрані з урахуванням вікових особливостей та потреб дітей і мають на меті активізувати творчі можливості, мислення, пошукові здібності вихованців.

У посібнику вміщені додатки із текстами пропонованих для вивчення творів та зразки мультимедійних презентацій.

Передмова

Сучасна шкільна освіта спрямована на становлення і розвиток особистості, як невід’ємної частини соціокультурного середовища, в якому живе людина.

І роль школи у цьому процесі є чи не найважливішою.

Даний методичний посібник спрямований на виховання в учнів інтересу до культурної спадщини малої Батьківщини. Він містить розробки уроків до теми «Література рідного краю». Кожен урок складений відповідно до методичних рекомендацій, вимог сучасної шкільної освіти, вікових особли -востей учнів; матеріал спрямований на урахування інтересів і потреб учнів та максимальний розвиток їх творчих здібностей, мислення, формування системи цінностей, які відповідають сучасному суспільству, сприяє адаптації молоді до умов сьогодення, формує загальноосвітні навички та вміння. Розробки уроків містять інтерактивні методи та прийоми навчання: грону -вання, дерево рішень, прес, асоціативний кущ, інформаційне коло, мікрофон. Для підвищення ефективності уроків розроблено мультимедійні презентації (вміщені в додатках). З метою розвитку в учнів мислення, мовлення, навичок роботи з ТЗН пропоную використовувати такі типи уроків як урок-знайомство,урок- захист поекту, урок-літературне дослідження.

Сподіваюся, посібник стане ефективним у використанні на уроках учите- лями-словесниками, які завжди дбають про навчання та виховання особисто- сті нової формації.

Зміст

Анотація ________________________________________________________ 2

Передмова ______________________________________________________ 3

Письменники Черкаського краю

«Три світи» у «тихому раю» Валентини Коваленко _____________________ 4

«Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони,

замість бути героями, жили…». За мотивами роману Василя Шкляра

«Чорне сонце» ____________________________________________________5

Письменники Кам’янщини

Микита Шумило – прозаїк, кіносценарист, критик. Оповідання «Де ти,

моя Чаєчко» _____________________________________________________ 6

«Сонячні межі» життя і творчості Миколи Іщенка.

Оповідання «Жив-був двірняга» із книги «Світ за твоїм вікном» __________ 7

Додаток 1 ________________________________________________________ 8

Додаток 2 ________________________________________________________ 9

Додаток 3 (мультимедійні презентації та уривки аудіокниги Василя Шкляра «Чорне сонце» у виконанні автора)

Тема: «Три світи» у «тихому раю» Валентини Коваленко

Мета: познайомити учнів із неординарною особистістю черкаської письменниці Валентини Михайлівни Коваленко, розкрити перед дітьми дивовижний світ її поезії, на основі сторінок її автобіографічної повісті «Такий мій рай», показати окремі сторінки дитинства поетеси, познайомити з окремими поезіями інтимної лірики письменниці;

розвивати навички колективної роботи та вміння працювати з художнім текстом;

виховувати любов до прекрасного, повагу до сімейних цінностей.

Тип уроку: літературне дослідження.

Обладнання: портрет В.Коваленко, поетичні збірки поетеси, мультимедійна презентація.

Мені від батька – поле медвяне…

Мені від мами – світ у ті світи,

яких не перебуть й не обійти,

й не вимірять… Лиш серцем досвітить.

Валентина Коваленко

Хід уроку:

І.Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності

Чи знаєте ви когось із відомих в Україні та поза її межами людей, що народилися на Черкащині?

Давайте згадаємо їх

Це Андрій Хливнюк, лідер гурту «Бумбокс», та Ірена Карпа, відома в Україні та за кордоном сучасна постмодерна письменниця.Обоє народилися у м.Черкас

Уродженцем нашого краю є і відомий український співак Олег Вінник, який сам є автором своїх пісень. Народився він зовсім поряд, у сусідньому селі Вербівка нашого району.

Це також Оксана Соколова, українська журналістка, ведуча програми «Факти тижня з Оксаною Соколовою», Це Тарас Шпіра, відомий нам як ведучий проекту «Все буде добре»

І, звичайно ж, ми не можемо не згадати про такого відомого сучасного українського письменника, який народився на Лисянщині, Василя Шкляра, що є автором роману «Чорне сонце». У ньому розповідається про події, які відбуваються сьогодні на Сході нашої держави.

Ми можемо називати сьогодні ще багато імен, бо наша Черкащина подарувала світу велику кількість розумних, талановитих людей.

ІІ.Повідомлення теми та мети уроку

А зараз я запрошую вас помандрувати у дивний та чаруючий світ ще однієї нашої землячки Валентини Михайлівни Коваленко. Сьогодні ми будемо

досліджувати окремі факти її життя, про яке вона розповіла у автобіографічній повісті «Такий мій рай». Ми познайомимося із надзвичайно цікавими збірками її поезій «Трунок Сварожого рога» та «Перелесниця» та

спробуємо збагнути загадковий та чуттєвий світ душі цієї жінки.

ІІІ. Ознайомлення із життям та творчістю письменниці

Слово вчителя

Я – діва.

Я – із дива.

Я – мов брама.

Боїшся? Прочини

Мене, та зваж,

Що світ мій –

Цвіт

Стовікий і столикий.

І я невтомна.

Стовулканна я.

Буди!

Глумись!

Розбурхуй!

Муч! Розкрикуй!

Втоми мене! – й не

Чутимеш каять.

Валентина Коваленка причащає шанувальників своєї творчості трунком Сварожого рога.

Саме так – «Трунок Сварожого рога» - і називається одна із її прекрасних збірок, яка складається із шести розділів:

1. Причастя вічністю;

2. Причастя вірністю;

3. Причастя гріхом;

4. Одкровення (проза);

5. Монолог діви (новели);

6. Такий мій рай (автобіографічна повість).

На сьогоднішній урок кілька учнів готували завдання, яке полягало у тому, щоб підготувати короткі розповіді із біографії письменниці. Тож прошу усіх прослухати ці повідомлення.

Виступи учнів:

Повідомлення 1.

Народилася Валентина Михайлівна Коваленко в селі Самгородок на Смілянщині 9 вересня 1964 року в селянській родині Чуйченка Михайла Федоровича та Лідії Федорівни.

Навчалася у цій же школі. Вже з п’ятого класу дівчинка гарно вміла користуватися косою. Батько часто брав її з собою на косовицю, де й звертав її дитячу увагу на журавлиний ключ у небі, на спів солов’я у садку та інші чудові речі. Отже, ще з дитячих літ у юній душі вже назавжди поселилася любов до прекрасного танерозривний зв’язок із батьком. Про всі ці враження, почуття та переживання Валентина пізніше розкаже у своїй автобіографічній повісті «Такий мій рай» Крім неї самої у її сім’ї була ще менша сестричка Люда та ще молодший брат Петя, який у вісімнадцять років помер, перебуваючи на військовій службі в армії. Це стало ще однією страшною трагедією в житті Валентини, адже за рік до того помер від раку її батько, якого вона так безмежно любила.

Повідомлення 2.

Але повернемося на кілька років назад. Вже після дев’ятого класу Самгородської школи вирішила йти навчатися у Технікум харчової промисловості у м.Сміла..

Але… Харчова промисловість виявилася не її покликанням. Вже після першого курсу повернулася у школу, яку закінчила відмінницею, після школи одразу вийшла заміж. Будучи заміжньою один рік, вона вступає на педкурси у с.Ротмистрівка, а далі – заочне відділення Черкаського педінституту.

Писати не перестає (почала ще у першому класі). Часто їздить на засідання літературної студії «Тясмин» у м.Смілу.

З 2014 по 2016 рік була головою Черкаської обласної ради, зараз – член Національної спілки письменників України. З 2004 року – доцент кафедри української мови і літератури та компаративістики в Черкаському національному університеті ім..Б.Хмельницького.

Вона є автором книжок «З любові», «Перевесла істин», «Приворот – зілля», «Вовчик», «Ненароджене сонце, або Великий піст Зінька Самгородського», «Трунок Сварожого рога», «На осонні слова», «Перелесниця», «Поетичний гербарій».

Учитель

Хочу додати, Що у Валентини Михайлівни, як ми вже згадували, є чудова збірка «Трунок Сварожого рога», завдяки якій вона стала Лауреатом премії

Ім. Василя Симоненка. Сюди увійшли її найкращі поетичні та прозові твори.

І саме у цю збірку увійшла її автобіографічна повість «Такий мій рай».

А зараз пропоную до вашої уваги уривки із цього прекрасного твору. Декілька учнів класу підготували їх для того, щоб ми могли відслідкувати окремі моменти із дитинства письменниці.

Уривок 1.

…Сопе – похрумкує сухими дровцятами піч. Якби ото так хрумкотіла сухарями чи редькою котрась із нас (молодша трьома роками сестра або я), то вже б огризнулись одна на одну: «Людко, не хрумкай!» чи «Валько, не сердь мене!».

Бабка зазвичай би нагромічала: «Чого ви, разсучущі душі, заводитеся, наче зведенюки!». Але то так тільки сказано – «нагромічала».

Бабка Ганна – сухенька, невеличка – здається, не вміла й кричати. Ото тільки її тонкий рот поодинокими зубами , бува, зашамкотить волого, а ми вже, й не знаю, чи слухалися її, чи ні, але ж любили до безпам’яти.Особливо я…

Уривок 2.

…вже добре розвиднюється… Сиплються сонячні сходи десь ізбоку Сердюківської станції, де колись, розказував дід Федь, бондарював його батько, - мій прадід Кирило: робив двохсотлітрові і більші діжки на вино і квашею всяку… Колись моїй матері змайстрував навіть дерев’яного Івана-Побивана, а мати візьми тай поламай його. Було, каже крику. Обізва «шерепою», спалив у грубі, і з тих пір перестав балувати цяцьками. Багато після прадіда позоставалося. Славним він був у мене…

Уривок 3.

…Бабка співала.Ткала і співала. Різала ганчірки на рядна і співала. Виколисувала нас, одинадцять онуків, і співала… Колиски своєї не пам’ятаю. А от на подушці, вмощеній на худесеньких, наче кописточки, бабиних ногах, не один мій сон виспівався її тихим вологим голосом…

А он на складу з дідовим Черешковим городом – розшита цупким дерном могилка. Там – бабчині дівчатка – близнята. І на кладовищі, за Вогненком, ще одна дівчинка похована – Ліда. Померла, коли був їй один рочок. Моя мати й досі винуватить бабку Ганну, що назвали її в честь мертвої – від того й доля в неї така нещасна.

Уривок 4.

Мій дід Федь, материн батько, від прадіда Кирила Семеновича Євенка, хлібороба, сільського дяка. По-вуличному прадіда прозвали Шпаком за швидку ходу…

…І куркулем був прадід.

…Була п’ятниця Передвеликодня…

Троє комнезамівці… регочуться на розкритій хаті. А котрийсь ще й взяв матню розстебнув: окропив згори і так окроплений сльозами двір. Заіржав. Наче кінь, зірваний з припону. А тоді поламали клуню, навершили віз із запряженими дідовими волами всяким ганчір’ям, що з хати, прив’язали до воза корову – от і все куркульське добро. Та й гей з двору!

…Гуморний був прадід. В нього, кажуть, і дід мій удався. А в 37-му Кирила з кількома односельчанами за збори по відкриттю церкви відправили на 10 років на Урал ліс рубати, а там іще на шість розщедрилися, бо вдарив кухаря за те, що той запропонував хліб красти. Та вижив… Після важкого заслання за три роки встигнув побудувати дві хати – синові Федьові й собі…

Уривок 5.

Батько – один з одинадцятьох дітей діда Федя та бабки Василини. Бідували вони дуже. Та голодовка «помогла». – забрала декількох дітей.

…Мати моя не раз згадувала, що пожаліла батька та вийшла за нього заміж через ті їхні старці. Бо прийде, бува, гулять до неї, а в нього в животі «гур-гур-р»… Голодний…

На перших порах жили байдуже. Там же, на Сокурівці, і я найшлася. Хочу думати, що народилася я з любові. Це було в середу перед північчю 9 вересня 1964 року. А батько ж як гордився мною, що це трапилося на День танкіста (а він в армії танкістом був)… З усіх трьох я була незавидною. Вилюдніла пізніше вже трохи. Та батьки мене любили…

Уривок 6.

На місці нашої хати колись була економія панська. Правила нею стара пані, дружина Кам’янського секретаря Надія Алібрандт. Розповіді старих людей про ті давні часи мені завжди чомусь пахли церквою – свічками, єлеєм, кадилами…

Те відчуття жило в мені, допоки жила напроти нас через дорогу самотня вдова баба Варка – висока, огрядна, з добрим басом «Варга», або ж «Ляшиха». Це ж від її самотньої хати, оброслої височенною дерезою в два зрости чоловічі, спадав у луки (колишню місцину Алібрандшиного саду) широкий, вихолошений від глибини, піску та каміння зруділий город, підтиканий знизу пишною зеленню осоки…

Ми й жили з нею мирно. Допомагали одне одному, проте її до полуночне митарство нервувало. Батьки трохи побуркували на стару, проте вона не сердилася і, посміхаючись на один дорідний зуб посеред усього рота, правила своєї:

- Ану, вашу мать, давайте бабі мандєрки!..

Учитель

Не могла Валентина Михайлівна обминути своєю увагою ту стару Варку. І народився у неї такий вірш. (Трунок Сварожого рога. Причастія вічністю)

У Варки літ - на півтори копи.

Сидить під тином:шлях собі пасе.

А, може, хто, хоч зараз всяк скупий,

Та усмішку чи слово піднесе?

Нема… Немає. Манівцями йдуть,

А бабу Варку обминуть-таки:

Окрім своєї ще й чужу біду

Кому охота в час нести такий?

Бува, гукнуть: «вам крячкою б сидіть –

Не теревенить! В мене купа справ!»

А в баби Варки біс вершки зібрав

Й масну не звариш кашу на воді.

Нехай би й так. До цього не звикать:

Крутила жорна, сіяла й пекла

Їй не чужа вдовина толока,

Чужа ця хата… А своя ж була!

Та у селі псувала, бач, пейзаж

Її печаль солом’яна, проста,

Та Варчина колюча дереза,

Що замість тину (гарна та густа).

Де Алібрандт плекав сади колись,

Допоки їх комуни не знесли.

Вродила ж дереза за ті гріхи.

У ній – в війну там грали дітлахи

Й дражнили бабу Варку. Та дива!

ЇЇ на хутір править голова:

- Ідуть туди. Там хата гарна й тин,

А тут – кафе «Леваді» вже рости.

- Та магазин за тридев’ять земель! –

Дала старенька волю вже сльозам.

- Ми хліба вам й до хліба привезем,

Красненько ще й подякуєте нам.

Відправили. Та стіни лиш – з землі,

А баба – з думки. От і всі права.

Хіба добро заплідниш душі зла?

Тож Варка наймитує. Добува

Собі шматок, не то про чорний день.

Дивись: кому картоплі підсапа,

Комусь зимою ряден напряде

За тракторця. Бо ж кожен зараз – так!

Понаїдали розкішшю пуза.

Їм ціпа не показуй- засміють!

Та й к бісу баба. В душах – дереза!

А от сади коли в них зацвітуть?!!

У Варки літ – на півтори копи.

Сидить під тином – шлях чужий пасе.

А, може, хтось?.. та світ такий скупий,

Лише печаль солом’яну несе.

Уривок 7.

Років зо п’ять жили ніби й нічого… Потроху піднімали й нас двійко, мене й сестру… Батько працював завклубом, мати спочатку на свинофермі, а тоді й до корів перейшла. Жили скромненько. Свою корівчину завели.

Батько мав добру хватку до будівельної справи… Не було в селі, напевне, жодної хати, до якої б батько рук не приклав. На підробітках гроші здебільшого соромився брати, залишав «зароблених» людей на потім. А замогорочуватися таки почав…

Малі діти та важка робота розмивали материні почуття, і кожне наступне батькове похмілля нестримно рушило її. І його. Далі – нарікання, ревнощі,лайки. І, найстрашніше, бійки.

Доводилося і по горищах ночувати, і в діда з бабкою, і вичікувати під вікнами його глибокого хропіння, щоб потім якось добути в хаті до ранку перегоджену ніч.

Тільки зараз я можу зрозуміти свого батька і оборонитися за ним. Бо не в усьому він винен. Боюся, що материна жалість так і не переросла в щось більше, і на його велику чоловічу любов так і не відгукнулася.

Дуже любила і все життя берегла в своїй душі Валентина Михайлівна вранішні косовиці з батьком, про що розповідає у своїй поезії «Перший світ (батьковий)» («Трунок Сварожого рога.Причастя вічністю»)

Батько косить на пашу

Бережини, лощини, майдани…

Цвіркунів різноцвіть,

Сонце з вітром в покоси кладе…

Вилоскочує усміх

Ластів’ямрозгоджений день,-

Сінокоситься батьку,

Як завше, привітно і ждано.

Далі – торба від зайця

У щемливім затінні ожини;

Чорні батькові пальці

Труть скорину смажку часником.

Й аж за вухами ляска –

«перехвачуєм». Далі – спочинок:

До Вогневої латки

Прошкуєм старим дубняком.

Десь посмітюшка цівка,

Он жовтобрюхи спалах в між вітті,

Метушня комашини,

На північ з’їжачений мох.

І в суничнім єлеї –

Таїна наша з батьком на двох

Та хапливе пізнання

Того неспізнанного літа…

Докосив себе батько…

Бережини, лощини, майдани,

Цвіркуни, різноквіть

Не дурманять пусті горища…

Та отим косовицям

Я і досі складаю осанну,

Бо від них його світ

Дивословом в мені зазвучав.

Саме такі моменти пробуджували в душі Валентини велику любов до батька, до рідної землі, формували у її душі глибокі почуття єднання зі своїм родинним корінням.

Саме вони відкрили для Валентини ті три світи, які стали для неї найсвятішими – «Перший світ (батьковий)», «Другий світ (материн)», «Третій світ (мій)». Натри світи поділила Валентина Коваленко «тихий рай» свого дитинстваі свято береже його у своїй загадковій душі і, мабуть, берегтиме завжди.

А ось послухайте уривок:

«…кажуть, без бур’яну і врожай – не врожай. І якщо у когось паморочиться голова від французьких духів , та я, не посмійтесь, страшенно люблю, коли в березні свіжо пахнуть двори напратими рушниками, а порожні хати озиваються високою луною від побілених глиною стін та змазаних коров’ячим кізяком долів; коли вишневі садки пахнуть глеєм і парує після зими розгребений скаженим курячим кудахканням гній; коли приходить з ферми натомлена мати, стає до плити, а від неї не перестає ніколи пахнути солома, кислий жом чи силос, а далі, з весною, терпка зелена люцерна чи берегове сіно, парена дерть чи парне молоко…

Все, що в городі, в полі, в лісі «проізростає», як у О.Довженка в «Зачарованій Десні» - все «проізростає» в мені. Іноді, здається, що я вже й сама земля. Бо разом з нею з ранньої весни до пізньої осені – кільчуся, спинаюся, буяю, цвіту, колошуся, дозріваю…Люблю! Ой же люблю!

Мабуть, звідси і «Другий світ (Материн)»

Васильків жаворинням

Схили спашені ще загнічує,

Ще визорює липень

В миколайчиків синіх променях.

Звіробоєм і кашкою

Розтрусилось в траві купайлечко,

В ніжних пучках ромашки

Позолоту свою виніжує.

Шепче чепчиком тиша,

Матернію й собі материнкою:

Жовтоплюшний безсмертник

З синулям білобрисим сплутала.

Уривок 8.

А ще батько любив садити. Отой палісадник після дерези та панського муру лекав роками. Як свою душу…

Коло літньої кухні – біла сливка. Коли батько, скалічений од раку, мав покинути земний рай і йти доглядати небесний, він попросив спробувати дві єдині сливки – первістки. Тоді в його очах стояв вицвілий зелений сум: «Вам буде ще, мені ж, може, й не доведеться більше скуштувати…».

Років зо два опісля рясно родило молоде деревце, а потім всохло…

У розділі «Причастя вічністю» є поезія «Вічність» (Батькові)

Відходить серпень

Й мав відходить тато,

Вродила слива-первістка двійняток.

- Вам буде ще, - сказав, -

Мені ж востаннє.

Й до чого ця, доню, осінь така рання?

Вам буде ще…

Плоди їв перший татко.

Й кінець його був сдиві тій початком.

Уривок 9.

Далі – школа. Перший клас.

Одного дня мати запитала:

- Ну як тобі в школі було? Що сподобалося?

Я, пам’ятаю, не задумуючись, відповіла:

- Хлопчик з довгими віями.

Того ж таки дня якась невідома сила загнала мене у запічок, дала ручку і примусила: пиши. Я й написала:

Виглянуло сонце – усе облило.

Із мого віконця видно все село.

Біля мого двору жоржини цвітуть,

Червонії маки

В школі в нас ростуть.

Берегти природу – це тобі не жарт!

Риби, птиці, звірі –

Все це зоопарк!

Ось так вам!!!

Уривок 10.

Якщо для міської дитини село – то таки ідилія, то для сільської – безкінечний наганяй.

…Мати прориває буряки на городі. Я ж із ностальгічною благальністю вичікую під шовковицею, доки вона розігнеться і я таки настирливо допрошуся, щоб погодувала оцьоготрьохмісячного пуцьвірінка, од якого

терпнуть не тільки руки у мене, а й терпець уривається. (У Валентини і Люди народився братик Петя).

- Козак на «во» та ще й з присипкою, - гордовто випучувався батько,

задоволено поглядаючи між закарлючені ноженята.

- Фамілія! А то (на нас одмахується) кописточки.

Прізвища, на яке так уповав мій батько, Петя не зберіг. Рівно за один рік після власної смерті забрав він сина до себе. А ми тільки після того невимовного горя збагнули з матір’ю і тітчині Степанидині сни про висохлі криниці у нашому дворі, і материн – про загубленого бичка, і забутий після батькового похорну вінок у хаті, і незачинені ворота, і невтримний крик пугача на стовпі, і кіт, що зійшов з дому і тільки через півроку з’явився на могилі батька, а тодій Петі – все те пророчо глумилось над Чуйченківським чоловічим родом хтозна від якого коліна. (Помер 18-річний Петро, відбуваючи строкову службу в армії).

Уривок 11.

…Літо потроху спливає. Якось увечері мене мати застає у хаті за голосним причитанням.

- Чого ти?

- А якщо дідик умре? – глибоко схлипую.

- Він свій вік вижив. Нам і того не буде.

Дивуюся: як так вона може говорити про свого батька?

Ранок чуманіє в моїх запухлих від плачу очах – дідика немає. Це моя перша найтяжча втрата.

…Крутими хвилями набігає на мене невимовний жаль: спочатку за сінешніми дверима, а потім – за ворітьми. Все! Ця безповоротність жаска, нещасна…

…Голошу за двором. По дорозі. На кладовищі вже немає спасу, бо підпрягається і Люда. Бо й горя більшого немає, як у нас. Боляче забивають домовину. Забивають мою душу. Гупають по ній грудками, обтовкують дерном. Од-го-ро-джують…

…Я саме тут умиротворена. Бо вони – отут. Присмирені вічністю, тугим барвіночком. Стара яблуня кладе милостиню на зелені віка могилок. Розхристані обійми хрестів – довірливі. Входжу в них. Тулюся, - і вслухаюся в себе, вдивляюся, надивлююся, набуваюся…

Допоки пам’ять благословляє у той мій рай…

Слово вчителя:

Ось таким ми бачимо життєвий рай утаємниченої душі Валентини Кова- ленко. Навіть будучи ще дитиною, поетеса глибоко переживала усі радощі і жалі.Вона завжди ревно охороняла те, що дала їй родина: бабка, дідик, мама, тато…

Але дівчинка виросла і, як і всі, вперше впустила в свою душу почуття, яке іноді перевертає все, і змушує нас то плакати, то сміятися, то сумувати, то радіти… Це – кохання. Саме ці романтичні почуття поклали початок інтимній ліриці Валентини Коваленко.

Тож зараз пропоную вам послухати кілька поезій із книги «Трунок Сварожого рога» розділ «Причастя гріхом».

Сьогодні дощ

в твоєму винен «ні».

Моє ждання

його поранив ніж.

Собі на клопіт

маю з ним цю стріч.

Ти ж – потойбіч

моїх жадань,

думок моїх, жалю,

мого дощем

розмитого «люблю»…

Втомилася

від стогону я злив.

Ти – злий.

Як довго світ між нами цей дощить.

Моя любов –

нещасна на почин,

Твоя любов –

не здатна на мости.

Прости…

Й сьогодні дощ.

А ось до вашої уваги інша поезія з цієї ж збірки:

Не жалій мене, чуєш не треба,

Співчувань я твоїх не хочу.

Різні ми, як земля і небо,

Як зелені і карі очі.

Ми з тобою такі не схожі,

Як долина й висока круча.

Я до тебе – світанням гожим,

Ти до мене – дощем колючим.

Скільки весен в любов закута,

Через гарти, жури й чекання,

Я, вже вкотре тобою забута,

Виглядаю твого кохання?

Зеленіють хустки на вербах,

Зеленіють мої надії…

Ти жалієш мене? Не треба!

Я забути тебе не вмію.

Є у Валентини Михайлівни ще одна книга, яка називається «Перелесниця» Любовні етюди. Ось поезія з цієї чудової збірки.

Не приручай.

Хай буду, як була.

Вогонь-бо не приручений – жаскіший.

Підступна я

І дика, наче тиша.

Боїшся? Не спалю тебе дотла.

Ти будеш мною

просто жеворіть

в жданні нового спалаху спокуси.

Чому, спитай,

до жайворів горнуся?

Бо ти пізнать безсилий жайворів.

А я підступна,

дивна, дика – інша,

Вогонь-бо не приручений – жаскіший.

Що ж, завершується сьогоднішня зустріч, але не завершується на цьому творчість Валентини Коваленко. Мені дуже хотілося сьогодні повести вас у світ таємничої та чарівної душі нашої черкаської письменниці. Якщо мені вдалося відкрити для вас бодай часточку її душі, якщо мені вдалося зацікавити вас її творчістю, то я вважаю, що я досягла своєї мети на сьогоднішньому уроці.

А завершити сьогоднішню розповідь мені б хотілося віршем поетеси, який якраз і є тією основою, на якій тримається увесь внутрішній світ цієї прекрасної, з великою і доброю душею жінки, жінки, яка всю себе віддає людям…

Третій світ

(мій)

Мені від батька –

рання сивина.

Мої жита ще перепел не виспівав.

Моїх чуттів

немріяна ще тиснява

Й на пісню –

нерозладжена струна.

Мені від батька –

рання сивина.

Мені від батька –

сіно медвяне

І дух сосни,

рубанком в диво тесаний,

І поле,

що вітрами-перелесами

до лету

Розметрежує мене.

Мені від батька –

поле медвяне.

Мені від мами –

світ у ті світи,

яких не перебуть, не обійти,

й не вимірять…

Лиш серцем досвітить.

ІV. Підсумок уроку

V. Домашнє завдання: підготуватися до виразного читання поезій

В.Коваленко

Тема: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів

би, щоб вони замість бути героями, жили…».

За мотивами роману Василя Шкляра «Чорне сонце».

Мета: познайомити учнів із постаттю геніального сучасного українського письменника Черкащини Василя Шкляра та його творчістю, зокрема зі змістом роману «Чорне сонце»; розвивати вміння давати оцінку художнього твору, вміння будувати висловлювання, використовуючи текст; виховувати патріотизм, почуття власної гідності та національну свідомість.

Тип уроку: захист проекту

Обладнання: портрет В.Шкляра, книги письменника, аудіозапис уривків із роману «Чорне сонце» в авторському виконанні, учнівські мультимедійні презентації.

Хід уроку:

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Слово вчителя:

Чи часто ми з вами замислюємося про те, що означає бути патріотом, що означає слово «гідність», що таке національна свідомість? Події останніх років змусили нас серйозно над цим задуматися. Сьогодні мова піде саме про ці поняття, бо ми ніколи не повинні забувати про те, хто ми є, ким були наші предки, і ким стануть наші нащадки. Сьогоднішній урок ми присвятимо вшануванню пам’яті тих, хто, звільняючи нашу Батьківщину, як сказав у своєму романі Василь Шкляр «від бандитського кодла», втратив своє життя там, на Сході нашої України, бо дійсно, ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Почати сьогоднішній урок мені б хотілося віршем моєї учениці, вашої ровесниці, що навчається у нашій школі, Люди Дяченко:

Війна

Присвячується всім воїнам, які захищають нас та

їхнім матерям, які чекають їх і обов’язково

дочекаються…

Що ж ця клята війна наробила,

Нащо забрала від матері сина?...

А у мене забрала брата –

Він пішов на Донбас воювати.

А там російські солдати і найманці-терористи,

Жорстокі й підступні, немов фашисти!

Наших хлопців вони вбивають,

Й без запрошення кордон наш перетинають.

Гине населення мирне, палають будівлі й хати!

Гинуть діти! Ми втрачаєм наших солдатів!

То хто скаже мені?! У кого треба спитати?!

Хто в війні цій безглуздій все ж винуватий?!

Україна – перша в світі мирна держава,

Не чекала від сусіда пекучого жала,

бо вважала Росію своїм старшим братом.

Хоч не хоче, та мусить вона воювати.

Та «брат» хоче Україну знищити й розбити,

Із країни вільної Малоросію зробити.

Та сильні духом наші солдати,

Нікому в світі їх не здолати!

Написав один син додому листа.

В ньому звістка остання була ось ця:

- Знаєш, мамо, на Сході воюють солдати…

Знають: злі вороги…

Та вони не бояться вмирати,

Бо пішли на війну Батьківщину свою захищати…

Як героєм став син твій,

Будуть люди завжди пам’ятати!..

ІІІ. Повідомлення теми та мети уроку (Слайд №1)

ІV. Ознайомлення з новим матеріалом. Захист учнівського

проекту

Слово вчителя:

Отже, шановні мої одинадцятикласники, ви вже дійшли до того віку, коли треба обирати собі шлях у життя. Яким він буде, ким ви станете у майбут -ньому, залежить тільки від вас самих, але бути патріотом – то є найбільшим обов’зком кожного свідомого українця. Якраз про справжніх українців-патріотів і розповідає нам Василь Шкляр у своєму романі «Чорне сонце».

Тож я запрошую до слова тих учнів, які познайомлятьть нас сьогодні із яскравою постаттю сучасної української літератури Василем Шклярем та його творчістю.

Група 1.

Тема: Василь Миколайович Шкляр – український письменник, полі –

тичний діяч.

Учень 1

(Слайд №2)

Василь Шкляр народився 10 червня 1951 року у селі Ганжалівка Лисянського району Черкаської області. !963 року родина переїхала до міста Звенигородки, де у 1968 році закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім.Т.Г.Шевченка, де завершив навчання у 1973 році.

Після навчання рік працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Відтак довгий час займався журналістикою, завідував відділом прози в журналах «Ранок» та «Дніпро». Пізніше обіймав посади головного редактора видавництва «Дніпро» та заступника голови Національної спілки письменників України.

(З офіційного сайту письменника)

Учень 2

(Слайд №3)

Василь Миколайович – член НСПУ , член Асоціації українських письменників, лауреат багатьох престижних літературних премій, володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий роман «Золотий бабай», та «Коронація слова», лауреат премії «Золоте перо», міжнародної премії «Спіраль століть», австралійської премії «Айстра», премії Ліги українських меценатів «Ярославів Вал» та ін.. Улюблена літературна відзнака Шкляра – «Автор, чиїх книжок найбільше викрали із магазинів».

(З офіційного сайту письменника

Учень 3

(Слайд №4)

2011 року Комітет з Національ -ної премії імені Тараса Шевченка присудив Василеві Шкляру цю найвищу літературну нагоро-

ду за роман «Чорний ворон» («Залишенець»). Однак письмен -ник відмовився отримати премію на знак про тесту проти перебування на посаді міністра освіти Я.Табачника.

Згодом у Холодному Яру вперше в нашій історії автору «Чорного ворона» було вручено Народну Шевченківську премію. Грошовий еквівалент нагороди – 260000 грн. письменник переказав у фонд екранізації роману «Чорний ворон».

(З офіційного сайту письменника)

Учень 4

(Слайд №5)

Сьогодні Василя Шкляра називають батьком українського бестселера. Кожен його роман викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Тираж «Чорного ворона» уже сягнув за 150 тисяч. Культовий роман «Ключ» нещодавно витримав десяте видання. Постійно перевидаються романи «Елементал», «Кров кажана».

Твори Василя Шкляра також перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та ін..

У своїй літературній діяльності письменник принципово жодного разу не скористався спонсорською допомогою, не прийняв жодної державної нагороди.

(З офіційного сайту письменника)

Учень 5

1988–1998 — займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім'ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворив у романі«Елементал» (2001).

1991 — стає членом Проводу Української республіканської партії та прес-секретарем УРП (до 1998 р.).

У березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

Група 2

Тема: Сторінками творчості письменника

Учень 1

Пропонуємо вам помандрувати сторінками творів геніального нашого земляка Василя Шкляра. Першим нашим твором стане роман «Чорний ворон. Залишинець», який був написаний у 2009 році і приніс письменнику кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію ім.. Тараса Шевченка.

Послухайте, будь ласка, коротку анотацію до твору

«Їх називали бандитами, розбійниками, головорізами й навіть у прокльонах-анфемах забороняли згадувати їхні імена. Щоб убити в пам’яті упокореної маси ту ідею, за яку повстанці жертвували свої молоді життя.Авжеж, вони стріляли, вішали, палили, нищили – але кого? На їхньому бойовому чорному прапорі напис: «Воля України або смерть». Вони не вийшли з лісу навіть тоді, коли навкруги запанувала чужа влада і вже не було надії на визволення.Вони обрали собі смерть».

«Залишенець» відтворює події громадянської війни ХХ століття в Україні, зокрема історію Холодноярської республіки, яка з 1919 по 1922 рік була осередком визвольного руху на території нашої держави.

Хронологія буремних подій і нині українськими істориками подається скупо: 1918-1922 рр. український повстанський рух зароджується біля Мотронинського монастиря. Після революції на прохання ігумені в селі Мельники жителі створили загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупаки, щоб вберегти монастир від пограбування. 1919 року загін із 22 осіб перетворився на полк, а Василя Чучупаку обрали полковником (до цього він був сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх із Черкас. Холодноярська республіка контролювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15 тисячну армію, втім, територія повстанського руху охоплювала й набагато дальші села. Офіційна історична наука твердить про те, що Холодноярську республіку та повстанський рух було зліквідовано 1923 року внаслідок спецоперації чекістів, які вийшли на одного з отаманів, переконали отаманів в існуванні вигаданої у надрах ЧК «Чорноморської повстанської групи» та зманили отаманів у пастку і захопили провідних командирів Холодноярської повстанської групи військ.

Учень 2

Наступним історичним романом, з яким ми пропонуємо вам сьогодні ознайомитися, стане «Елементал».

Книжка побачила світ у 2001 році у видавництві «Кальварія». У 2007 році була видана аудіокнига, а у 2010 році книгу перевидало видавництво «Ярославів вал». Роман одержав гран-прі конкурсу «Коронація слова» -2002

В основу сюжету лягли реальні події порятунку Алли Дудаєвої (дружини першого президента Чечні), з якою Василь Шкляр знайомий особисто і саме реальна історія її викрадення з лабет російських спецслужб українцями лягла в основу його роману.

Хочу зачитати вам анотацію: « Українець, вояк Французького іноземного легіону, отримує смертельно небезпечне завдання вивезти із заблокованої Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби. Чи вдасться йому, уникнувши численних небезпек, вижити і знайти дівчину? Хто вона насправді?»

Раджу обов’язково прочитати роман.

Учень 3.

Я хочу розповісти вам, про ще один історичний шедевр Василя Шкляра.

Це роман «Ключ».

Твори Василя Шкляра перекладено багатьма мовами світу - від шведської до івриту, від вірменської до болгарської. Культовий роман «Ключ» став феноменальним явищем у сучасній українській літературі. Він уже витримав вісім видань і здобув цілу колекцію нагород - премію «Золотий бабай» за кращий гостросюжетний роман, премії журналів «Сучасність» та «Олігарх», міжнародну премію конвенту фантастів «Спіраль століть». Магія роману полягає в тому, що закладена в ньому таємниця досі залишається нерозгаданою ні читачами, ні критиками, ні, здається, самим автором.

А ось анотація до книги: «Журналіст Андрій Крайній – справжній ерудит, вільно володіє живими й мертвими мовами, але з матеріальними цінностями якось не склалося: доживши до віку.Христа, не має даху над головою. Не йому, безхатченку, гребувати теплим помешканням – хай навіть заповітний ключ простяг йому дивакуватий незнайомець, а номер квартири навіює забобонний страх. Що ж це було: манна небесна чи прикра помилка? Незабаром Крайньому знадобляться ще два ключі: до таємниці зникнення господаря квартири №13 і до серця фатальної жінки, до якого не так легко достукатися…

Я бажаю вам приємних вражень від прочитання цього роману.

Учень 4.

Моя мета сьогодні зацікавити вас гарним романом під загадковою назвою

«Ностальгія». Андрій Курков ( український письменник російського походження, журналіст, кіносценарист) зазначив: «Цей роман — найгуманніший з усіх написаних Шклярем. Він і читається як класика. І легко роздає на «мудрі цитати» десятки речень. Він і навчає, і підказує, і втішає. Адже там, де є кохання і де є смерть, завжди з’являється Втішання. Втішання — це вияв мудрості».

Читаю анотацію: «Коли життя дає тріщину і хитається світ — це привід зупинитися й відшукати точку опори в годину зневіри. Він залишає дружину, роботу, місто, змінює середовище, втікаючи від себе колишнього. Та чи можна звільнитися від свого минулого? І яка ціна цього звільнення? Він зустрічає жінку, яка здатна загоїти рану й зцілити його серце. Але чи зможуть вони бути разом?»

Цікаво, чи не правда? Уже хочеться почитати? То вперед. Я гарантую вам багато приємних і цікавих моментів.

Учень 5.

А я пропоную вашій увазі одвічну історію про кохання та журбу. Це роман «Тінь сови».

«У цій книзі є все: філософські роздуми, психологічні тонкощі, нереальний герой».

Це історія кохання двох молодих людей, життя яких переповнене драматизмом та світлою поезією.

«Любов і смуток часто ходять поруч… Коли приходить біда, степан заради коханої жінки жертвує найдорожчим. Смерть сильніша за кохання? Чи навпаки?.. Ця непідвладна часові «історія двох» надихає й дарує надію. Бо їхнє кохання перетворюється на легенду..»

Мені буде дуже приємно, якщо я хоча б трохи зацікавила вас своєю розповіддю. Сьогодні мораль багатьох людей втратила, на жаль, своє обличчя. Василь Шкляр у своєму романі

розкриває нам ті життєві цінності, які не повинні вмирати, бо тільки любов здатна врятувати наше майбутнє.

Учень 6.

Не можна обійти увагою іще один роман Василя Шкляра, під назвою «Маруся». Його по праву називають національним бестселером.

Над цим романом автор працював п’ять років. Як і в «Чорному вороні», тут за кожною подією стоїть історичний факт. Бойовий шлях отаманші Марусі тісно переплітається з героїчно-трагічною долею Української Галицької армії, яка наприкінці літа 1919 року визволила Київ від московсько-більшовицьких окупантів, проте волею злого фатуму опинилася на межі цілковитої загибелі.

Раніше уже було сказано, що за цей роман автор отримав найпрестижнішу зі своїх премій – народну Шевченківську премію.

«Коли Червона армія почала палити села, коли три її брати загинули у боях з радянськими військами, тендітна Маруся взяла в руки зброю і стала отаманом козацького загону. Вона була надзвичайно вродлива і надзвичайно небезпечна, вона не жаліла ворогів і рятувала своїх людей, ризикуючи власним життям. Вона вміла любити і ненавидіти. Та чи зуміє коханий Мирон врятувати її від помсти більшовиків? Чи буде їхнє кохання сильнішим за смерть?»

Прочитайте роман і ви про це обов’язково дізнаєтеся.

Учень 7.

А я сьогодні хочу розповісти про роман, який став на сьогоднішній день

«криком» душі нашої Батьківщини. Це «Чорне сонце».

Василь Шкляр, звичайно, не міг не розповісти про ці події усьому світові. Він розповідає про надзвичайний героїзм та патріотизм молодих хлопців, які, не шкодуючи свого життя, пішли на Донбас захищати Україну від кровожерного «старшого брата» . Це розповідь про бійців батальйону «Азов».

Напередодні святкування Дня Гідності та Свободи у Рівно Василь Шкляр презентував рівненчанам свій новий роман «Чорне сонце», присвячений буремним військовим подіям на сході нашої країни. На зустріч із письменником прийшло багато прихильників його творчості. Серед них були волонтери, студенти і, звичайно ж, бійці добровольчих батальйонів, які і стали головними героями його твору. (Слайд №6)

Сам автор свою книгу називає «дума про братів азовських». За його словами, ця книга про російсько-українську війну саме очима бійців батальйону «Азов». Усі події та персонажі у ній справжні, адже довгий час Василь Шкляр знаходився на передовій разом із хлопцями, своїми очима бачив їх фрон тове життя та переживав усі перемоги та поразки разом із

ними.

Назва роману «Чорне сонце» пов’язана не тільки із символікою нарукавної емблеми батальйону «Азов». Також це є символом древньоукраїнської культури.Тому Василь Шкляр вкладає в нього глибинний смисл споконвічного поклику крові. Тому тим, хто не чує цього зову, «Чорне сонце» спалює душу.

Пропоную вам прослухати уривки із аудіо книги. (Прослуховування коротких уривків із Аудіокниги «Чорне сонце» в авторському виконанні)

Прочитайте цей роман. Він – про справжніх українців, героїв, патріотів…

V. Підсумок уроку:

Слово вчителя:

От ми і завершили сьогоднішнє наше знайомство із творчістю відомого письменника Черкаського краю Василя Шкляра. Я дуже вдячна вам за те, що ви підготували таку змістовну і цілісну інформацію. Ми живемо у такому гарному краї. Краї, де народився Тарас Шевченко та Богдан Хмельницький, краї, який славиться подіями, які зіграли подекуди вирішальну роль у становленні української держави. Ми гордимося сьогодні нашими славними земляками, і ми повинні знати наших героїв.

Метод «Продовж висловлювання»

«На сьогоднішньому уроці я зрозумів(ла) для себе,..»

VI. Домашнє завдання

Підготувати усне повідомлення на тему «Мої талановиті ровесники».

Тема: Микита Шумило – прозаїк, кіносценарист,

критик. Оповідання «Де ти, моя чаєчко».

Мета: розкрити учням багатий духовний світ відомого українського письменника-прозаїка, кіносценариста, критика, познайомити з його творами, зокрема зі змістом оповідання «Де ти, моя чаєчко»;

розвивати світоглядні принципи, вміння чітко формулювати і висловлювати свою думку, навички виразного читання прозових творів; виховувати почуття гуманності, любові до природи.

Тип уроку: літературне дослідження

Обладнання: портрет письменника, збірка оповідань, мультиме-

дійна презентація.

Хід уроку:

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Інформаційне коло «Що ви знаєте про літературу?» (роди літератури, жанри, художні засоби, прислів’я та приказки) (Додаток №2)

2. Твори яких письменників вам запам’яталися найбільше?

3. Твори якого роду літератури ви найбільше полюбляєте читати?

4. Чи відомо вам, що наша Кам’янщина також славна іменами багатьох відомих людей? Чи знаєте ви, що в нашому краї народилося чимало письменників, відомих усій Україні?

ІІІ. Повідомлення теми та мети уроку

ІV. Ознайомлення учнів з новим матеріалом

Слово вчителя

На сьогоднішньому уроці ми з вами познайомимося із творчістю ще одного відомого письменника, уродженця нашого Кам’янського краю, а саме села Михайлівка Шумила Микити Михейовича.

(Слайд №1).

Народився Микита Михейович 28 травня 1903 року у селянській родині. Закінчив Черкаський педагогічний технікум, три курси Харківського інституту соціального виховання (заочно). Десять років учителював по селах Черкащини та в Харкові, де проживав у будинку «Слово»

Перед війною закінчив сценарний факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1939). У роки Другої світової війни – військовий кореспондент газет «Крылья Родины» та «Боевой товарищ». Був тяжко поранений. У повоєнні роки працював заступником редактора «Літературної газети».

Помер у Києві 5 березня 1982 року.

Похований на Байковому Кладовищі (ділянка №33)

(Слайд №2)

Микита Михейович завжди мріяв про щасливу долю своєї Батьківщини, а щасливою вона може бути тоді, коли матиме щасливих своїх жителів. Майбутнє України він бачив у дітях, яких надзвичайно сильно любив. Мав онуків (на фото Микита Михейович з онуками Олею та Андрійком), яким віддавав багато свого часу. Мабуть, саме для них і створи дитячі збірки «Пам’ятливий горобчик»(2001), «Де ти, моя чаєчко?»(1979)

Слайд №3

Кінематографічні роботи

За його сценарієм на Ашхабадській кіностудії поставлено фільм «Прокурор республіки», Київській кіностудії — художню стрічку «Якщо любиш» (1960), а на «Укркінохроніці» — «Пісня про Україну» (1955, у співавт.) й «Біля Диканьки» (1958). Автор дикторського тексту до кінокартини «Пісні над Дніпром» (1957, у співавт.).

Слайд №4.

Літературна творчість

Збірки оповідань і нарисів «Вада», «Урожай» (1934), «Голубий зеніт» (1948), «Академік Власюк» (1949), «Щедрі серцем» (1952)", повісті «Прокурор республіки» (1958) та «Я твій брат» (1961), збірки оповідань для дітей «Де ти, моя чаєчко?» (1979) та «Пам'ятливий горобчик» (2003), літературно-критичний нарис «Олесь Гончар» (1950). Посмертно вийшла книга вибраних творів «Голубий зеніт» (1983) і збірка статей, спогадів і щоденникових записів «Силуети» (1990). На рубежі 1950-60-х широкий розголос мали статті «Любов до рідної мови» (1956) і «Могутня та чарівна» (1963).

Микита Шумило був і перекладачем. Він переклав українською мовою книгу для дітей російського письменника «Чи солодкий мед»

V. Робота над змістом оповідання

1.Знайомство зі збіркою М. Шумила «Де ти, моя чаєчко?»

Слайд №5.

Оповідання «Де ти, моя чаєчко?»: розповідь моряка.

В оповіданнях Микити Шумила разом з дітками, мамами, татками, бабусями та дідусями діють зайчики, горобчики, дятлики, соловейки, папужки. Казковими цих героїв не назвеш, вони цілком реальні, але взаємини між ними незвичайно зворушливі.

«Де ти, моя чаєчко?» – це розповідь одного моряка про те, як він воював на Чорному морі в роки Великої Вітчизняної війни. Моряк разом з товаришем на катері переправляв поранених бійців з Криму до Закавказзя, а звідти віз снаряди та патрони для наших бійців. Тяжка це була робота.

2. Виразне читання учнями уривків тексту оповідання

3. Робота з текстом та його обговорення:

1. Про що розповідається в оповіданні?

3. Прочитайте виразно уривок, який найбільше сподобався.

4. Які риси характеру проявив головний герой у своєму вчинку?

Прийом «Гронування»

витривалість

Риси мужність

характеру співчуття

пораненого доброта

моряка любов до природи

4. Робота в групах:

Вирішення проблемного питання: чи правильно вчинив моряк, коли

залишив чаєчку Дусі, чи треба було взяти її з собою? Як би вчинили

ви?

Прийом «Дерево рішень»

VI. Підсумок уроку:

Прийом «Мікрофон. Незакінчене речення»

Продовжте репліку «На сьогоднішньому уроці я…»

VII.Домашнє завдання

Скласти невелику розповідь на тему «Чи відчуває людина втіху від того, що допомагає ближньому?»

Тема: «Сонячні межі» життя і творчості Миколи Іщенка. Оповідання «Жив-був двірняга» із книги «Світ за твоїм вікном»

Мета: познайомити дітей із життєвим та творчим шляхом Миколи Григоровича Іщенка, поглибити знання про жанри літератури; розвивати пізнавальні інтереси та навички виразного читання школярів; виховувати інтерес до української літератури, формувати зацікавленість до творчості видатних земляків.

Тип уроку: урок - знайомство

Обладнання: Портрет М.Іщенка, ілюстрації до теми уроку, виставка книг письменника, мультимедійна презентація.

Хід уроку:

І. Організаційний момент

ІІ.Актуалізація опорних знань, умінь і навичок

1. Слово вчителя: (Слайд №1)

На уроках української літератури ми з вами вже вивчили або ще будемо вивчати творчість письменників рідного Черкаського краю. Це поезії та прозові твори Тараса Шевченка, Петра Гулака-Артемовського, Івана Нечуя-Левицького, творчість яких зіграла надзвичайно важливу роль у становленні української літератури ХІХ століття; це також творчість Михайла Драй-Хмари , Павла Филиповича та Степана Бена, що зазнали тяжких репресій та були знищені сталінським режимом. Але слава нашого краю не обмежується тільки цими іменами.

На минулому уроці ви отримали випереджувальне завдання. Вам треба було підготувати невелике повідомлення на тему «Наші славні земляки».

2. Учнівські повідомлення (діти згадають імена письменників, що народилися на Кам’янщині)

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми та мети уроку

Слово вчителя:

- Сьогодні на уроці ми з вами організуємо знайомство зі ще однією цікавою постаттю в українській літературі. Це буде людина, яка народилася поряд із нами у сусідньому селі Лузанівка,людина, яка прославила свою малу Батьківщину на всю Україну. Це Микола Григорович Іщенко (Слайд №2).

- Отже, давайте познайомимося із ним трохи ближче.

ІV. Ознайомлення з новим матеріалом

1.(Ознайомлення із груповими випереджувальними завданнями учнів)

Слайд №3 (біографія)

1 група

Микола Григорович Іщенко народився 23 грудня 1926 року у селі Лузанівка Кам’янського району Черкаської області. Це колишній радянський, а потім український журналіст, письменник, публіцист, учений, педагог, професор Київського університету, доктор філологічних наук, історик, суспільний

діяч, член союзу письменників України, лауреат республіканської премії імені Ярослава Галана (1972 року). Помер М.Г.Іщенко у січні 2013 року.

Слайд №4.(біографія)

2 група

Микола Григорович був учасником Великої Вітчизняної війни. Після її закінчення працював у редакціях газет «Красноярский комсомолець» та «Молодь України». Пізніше – професор факультету журналістики Київського державного університету, працював в Інституті історії АН України. Довгий час очолював газету «Сільські вісті», з 1995 року редагував журнал для дітей та батьків «Дивосвіт»

У 1976 – 1981 роках – член правління Союзу письменників України.

Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975 – 1980)

Слайд №5.(творчість)

3 група

Микола Іщенко став автором збірників оповідань, повістей, нарисів, памфлетів,монографій та наукових та публіцистичних статей з питань історії та літературознавства.

Написав такі романи: «Сонячні межі» (1962), «ближче, як на сто голок» (1963), «Сусіди» (1969), «Смуга відчудження» (1972), «Твоє поле бою» та ін..

Видав збірки: «Вишням цвісти навесні»(1959), «Доброгодня, Ярино!» (1960), «Чолом тобі, юність» (1963), «Квиток на кур’єрський» (1970) та ін..

2. Робота в зошитах: (запис визначень)

Слайд №6.

Теорія літератури:

На́рис — невеликий твір, художньо-публіцистичного жанру, у якому зображено дійсні факти, події в житті конкретних людей. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник.

Памфле́т (англ. pamflet від грец. pan — усе, phlego — палю) — різновид літературного чи публіцистичного твору, зазвичай спрямований проти політичного устрою в цілому чи окремої його частини, проти тої чи іншої соціальної групи, партії, управління тощо,

Моногра́фія (англ. monograph, нім. Monographie) — наукова праця у вигляді книги з поглибленим вивченням однієї або декількох (тісно пов'язаних між собою) тем.

V. Робота над оповіданням.

1. Короткий переказ змісту оповідання учнями. (Див. додаток 1)

2. Метод «Асоціативний кущ»

Добро щаслива родина

Мир чотирилапий друг

Достаток спокій

3. Ідейно-художній аналіз твору.

- теорія літератури:

Оповіда́ння — невеликий за обсягом прозовий твір, у якому зображується подія з життя одного сформованого персонажа.

- доведіть, що даний твір є оповіданням

(орієнтовна відповідь учня: це невеликий за обсягом прозовий твір, у

якому зображується одна подія із життя головного героя, а саме розповідь про випадок у нічному полі і захист Джульбарсом матері та її сина.)

- визначте тему та ідею оповідання

(орієнтовна відповідь учня: тема – це розповідь про дружбу людини із

собакою, а також про важке життя довоєнного села;

ідея – на прикладі головного героя розкрити потребу людини любити

тварин, показати відданість собаки тому, хто про нього піклується,

готовність пса на самопожертву заради захисту свого господаря)

- чого навчило вас це оповідання?

(відповіді учнів)

VI. Підсумок уроку:

Слово вчителя:

Отже, сьогоднішнє наше знайомство із постаттю письменника Миколи Григоровича Іщенка завершується. Кожен із вас, мабуть, уже давно знає, що наша Кам’янщина славиться багатьма видатними іменами, а сьогодні ми поповнили ваш багаж знань ще одним твором нашого земляка. Я дуже сподіваюся, що ви винесли для себе з цього уроку багато цікавого і корисно- го.

Як ви важаєте, чи потрібно вивчати культурний та літературний розвиток рідного краю?

Метод «Прес»

Почніть зі слів «Я вважаю, що…», обґрунтуйте «…тому, що…», зробіть висновок «Отже, я вважаю…»

VII. Домашнє завдання

Підготуйте розповідь про самостійно прочитаний твір сучасного українського письменника

Додаток 1

ЖИВ-БУВ ДВІРНЯГА

Відомо: здавна повелося вважати, що коли сниться тобі собака — то на добро і щастя. Тож і хочеться тут принагідно згадати той перший рядок у вірші відомого поета з присвятою собаці Качалова: «Дай, Джим, на счастье лапу мне...»
Мені не судилося раннього дитинства мати в нашій оселі чотириногого друга. Кілька років поспіль канючив: «Візьмімо цуцика». А мама все одмовляли: «Взяти — не хитра річ, та треба ж його чимось годувати». Так, з годівлею складнощі в нас, у вдовиній родині з двома учнями і двома студентами, були. Тим-то й заприязнилися ми із сестричкою Дусею до сусідського двірняги. Так-так, був він не з порідного коліна, та звали його хоча й не по-заморському «Джім», але й не Сірком. Мій сусід і приятель Олекса назвав його не менш знаменитішим від Джіма найменням — Джульбарс. На честь чотириногого друга легендарного прикордонника Микити Карацюпи, порідного й видресированого Джульбарса. Вже в зрілому віці десь вичитали ми з Олексою, що за роки служби під орудою Карацюпи цей чотириногий прикордонник допоміг своєму вихователеві затримати мало не півтисячі диверсантів.
Тоді ж, перед Великою Вітчизняною, про Джульбарса розповідалося і в кіно, а не лише в газетах.
Олексиному Джульбарсові не випало затримати жодного диверсанта: в нашу глибинку диверсанти не добувалися. Аж у сорок першому насунули сюди фашисти-окупанти та й верховодили в наших краях аж два з половиною роки.
Окупації Джульбарс володьківський (за іменем батька Володимира так називали ми Олексину сім’ю) не пережив. Першого ж дня, як наринули в село завойовники, спритний гауптман заповзявся пополювати на володьківських зозулястих, а Джульбарс не зміг стерпіти такої наруги, кинувся захищати родинну власність від нападника і сконав під автоматною чергою.
Ми плакали обома сім’ями: не лише Олекса й Шура та ми з Дусею, а й старші — тітка Явдоха і наші мама.
Бо він, володьківський Джульбарс, на те заслужив: він умів дружити з людьми якоюсь не собачою дружбою.
Запав у пам’ять мені переднівок за кілька літ до війни. Цей час перед жнивами видався для нашої сім’ї голодним: старша моя сестричка Галина свою першу студентську весну обносилася так, що зароблений мамою на трудодні переджнивний запас пшениці мусили спродати на вдяганку юній дівчині. Хто знає, як би добулись ми до жнив. Та виручила наша корова Льотка. Тієї весни вона отелилася першим телям, — і в нашій оселі з’явилося молоко. То ж справжня розкіш... Коли б же до молока ще й по скибці хліба. Мама ж ухвалили на сімейній раді: хліб — за молоко. А купити буханець можна в Смілі. Але ж для цього молоко треба продавати.
Продавцем могли стати лише мама. Старші двоє — студенти. Один у Черкасах — у педінституті, Галина — в Смілі, в технікумі. Ми з Дусею геть малолітні.
До Сміли — вісімнадцять кілометрів. Як іти навпростець полями, трохи ближче. Путівці, стежки, межі — шлях прокладений пращурами, а серед них здебільшого не кінні подорожці до цивілізованого міста (там — горшки, рогачі й кочерги, коси, лопати, вила й сокири, зошити й книги), серед подорожців впереваж піша-пішаниця.
Щоб добутися до Сміли пішому, треба згаяти чи не три години. Стільки ж і назад. Переджнивна ніч коротка, мовби обірвана з обох кінців — з вечора і з ранку. Увечері мама прийдуть з колгоспного поля, подоять Льотку, зіллють молоко в сулії — і подрімають. Бо десь опівночі — рушати на Смілу. Світанням спродатись. Добре, що серед покупців — Арон Михайлович. Він торгує хлібом. Не в ларку приберігає дві хлібини для лузанівської молодиці, а в себе вдома. Занести йому сулію молока, отоваритись — і гайда додому. Сну вже не буде: о восьмій ранку затулить передпічне вікно огрядною постаттю бригадир третьої Ничипір, вдарить пужалном у рами й гукне мамі:
— Годі спати, вже всі ледачі повставали...
— Чую... Йду...
Цілий день вони, мама, в ланці.
Досипатимуть за невиспані ночі у вівторок і п’ятницю: у ці дні молоко відстоюється на сметану, тож у Смілу іти нам не треба. Сметану понесемо потім.
Чому «нам»? Бо в Смілу ми вже ходимо втрьох: мама, я і Джульбарс... Після першої подорожі мама, збираючись на плантацію, признались:
— Вийшла я за Панський Яр. Місяць затулився хмарою — не бачу стежки. Коли чую — щось шелеснуло позаду, потім до ноги мені притулилося і шаснуло вперед. У мене волосся стало сторчма. Перехрестилась. Аж гульк — попереду Джульбарс. Стежку мені показав...
Розповідала — аж сполотніла.
І здогад остудив мене: та ж хіба не страшно мамі глупої ночі никати полями?
— Мамо, сьогодні підемо з вами, — мовив твердо.
Потім, уранці, доки не пішли на роботу, і ввечері, як з роботи прийшли, відмовляли мене. А я не здався. І мама змирились.
— Ти ж мій захисник рідненький, — сказали й змирились.
Відтоді на путівцях і стежинах ми володарювали втрьох.
Тітка Явдоха влягалася спати рано, дядько Володька тижнями ночував у депо станції Шевченкове — звісна річ, паровозний машиніст. Джульбарса відв’язували на цілу ніч, щоб стеріг оселю. А він, бачте, встигав з нами помандрувати аж за село.
У полі пшениці й жита шелестять, начеб перешіптуються. А налетить вітерець — зашумить нива насторожено. За Панським Яром мама зупиняються, гладять Джульбарса й, навернувши його голову на зворотну стежку, кажуть:
— Додому, Джульбарсе! Спасибі тобі, собачко...
В пам’ятку мені одна ніч. Мама назвала її горобиною. Ми наближалися до путівця, що вів до хутора, коли буревій зненацька столочив жита; хмари, збираючись на грозу, мчали у високості, то затуляючи, то відтуляючи місячне сяйво, що звечора висвітило небокрай.
Джульбарс на мить сповільнив ходу, враз загарчавши. А попереду, на путівці, я побачив дві чоловічі тіні. Зблиснули леза ножів у руках обох. Вони мовби випірнули з окресленого стіною жита узбіччя й, загрозливо ступивши впоперек путівця, заступили нам шлях.
Мовби холодним приском обсипало мені спину: я вчув, що не зичливці, а недруги стали нам напереріз, згадалось, обмовився якось дядько Володька, начеб під Малосмілянкою з’явилися крадії-грабіжники, що перестрічають пасажирів з робітничого поїзда і грабують. Глянув на маму, на їх сполотнілому обличчі застигла маска відчаю. Та, не сповільняючи ходи, мама гукнули:
— Джульбарсе, візьми!
Джульбарса зайве було приохочувати до оборони. Настовбурчивши шерсть, що гребінкою здибилася на хребті, він грізно загарчав і рвонувся вперед. Постаті враз змаліли і пригинці кинулися в жито, що сягало їм майже по шию. Собака вшнипився за ними і, певно, біг би аж до крайніх хутірських хатів, якби не покликали його мама.
Відхекувався, висолопивши язика, рвучко поводив боками. Мама гладили його та обіймали за шию, примовляючи: «Ти ж наш охоронцю-розумнику!»
Джульбарс вгомонився аж тоді, як мама, добувши сулію з торбини у мене на перев’язі і, відіткнувши пробку з кукурудзяного качана, націдили в жменю молока і приохотили собаку похлептати прямо зі жмені (того дня Аронові Михайловичу дісталася не до пробки налита сулія — мама завше наливали в посуд сповна, щоб не булькало при ході й не вибивало пробки).
А ще того дня ми спізнилися до своїх справ усі троє: Джульбарс відмовився повертатися до сторожування на володьківськім подвір’ї; мама — до свого жіночого гурту полільниць; я за свою парту в другому класі. Собака ждав нас у передмісті Сміли, доки й побазарували.
Років та років збігло відтоді. І коли навідую свою дідівщину, на перехресті Тернівського шляху пристою машиною і, на мить затамувавши подих, наче уявки спостерігаю в безмежжі пшениць і житів гінкого довгоногого красеня — сусідського пса Джульбарса, що, не маючи в своєму собачому життєписі ні породи, ні школи, присвятив життя незрадливій дружбі з людиною. Служінню їй, невдячній.
Наостанок — примітка. Хай не вважає читач недоглядом цього тексту, де звертання до мами вживано лише на Ви. Так з діда-прадіда повелося в нашому українському селі. А, звісно, вся нація походить з селян. Ніколи ні у вічі, ні позаочі ми не казали мамі «ти», «вона». Тільки — Ви і Вони.

Додаток 2

Роди літератури: епос, лірика, драма

Жанри епосу: (прозові твори) міф, легенда, переказ, казка, новела, оповідання, повість, роман, епопея

Жанри лірики: (поетичні твори) пісня,гімн, сонет, послання,романс та ін..

Данри драми: комедія, трагедія, власне драма.

Приказки та афоризми про книгу та літературу

Нема розумного сусіда – з книгою поговори

Книжку прочитав і розумним став

Література вилучена із законів тління, вона одна не визнає смерті.

Г.Салтиков-Щедрін

Не поет, хто забуває про страшні народні рани…

Леся Українка

У письменника тільки один учитель – його читачі.

М.Гоголь

Рукописи не горять.

М.Булгаков.

Ораторами стають, поетами народжуються.

Горацій

Годі побудувати щось словом, коли те саме руйнувати ділом.

Г.Сковорода

О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися дощами судними над ним.
                                                                                                 Олександр Олесь Як не горю — я не живу. Як не люблю — я не співаю. Але цього я ще не знаю, бо завжди я — як полум'я.
                                                                                                           П. Тичина   Якщо вчуєш жарт, шукай в ньому приховану правду.
                                                                                                       О. Довженко

Література кожного народу – це найкраще дзеркало його життя.

І.Франко

Я не змогла б глянути на себе в дзеркало, якби писала іншою мовою, ніж українською.

Емма Андієвська

Література

1. Програма з української літератури 5-12 класи. Видавництво «Перун» 2005р.

2. Програма з української літератури 5-9 класи за новою програмою

3. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання: Наук.метод.посібн./О.І.Пометун, Л.В.Пироженко. За ред..О.І.Пометун. – К.: Видавництво А.С.К., 2004. – 192 с.:іл..

4. В.Т.Поліщук, М.П.Поліщук. Література рідного краю (Літературна Черкащина) Підручник. Бібліографічні додатки/Черкаси:видавець Ю.Чабаненко – 2013, 512 с.

5. Микита Шумило «Де ти, моя чаєчко?» Оповідання. Для молодшого шкільного віку. К.: Веселка, 1979, 86 с.

6. В.М.Коваленко «Перелесниця»

7. В.М.Коваленко «Мій тихий рай»

8. Маруся: роман/Василь Шкляр. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 320 с.

9. Тінь сови: роман/Василь Шкляр; передм. А.Куркова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 304 с.

10. Залишенець: роман /Василь Шкляр. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010.

11. Чорне сонце: роман/Василь Шкляр. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.

12. www.nrcu.gov.ua «Чорне сонце» (Аудіо) Українське радіо

13. Відкриті інтернетджерела.

Блог учителя української мови і літератури Телепинського ліцею Іщук Лариси Григорівни

Шукати в цьому блозі

Література Черкаського краю

Немає коментарів:

Дописати коментар